Колись кутя запитала в людини:
— Чому ти вариш мене лише раз на рік?
Людина відповіла:
— Бо ти не просто страва. Ти — пам’ять.
У кожному зерні — дідусева молитва,
у кожній маківці — мамині руки,
у кожній краплі меду — сльози тих,
хто вже не сяде за цей стіл…
Кутю не їдять — її згадують.
І поки вона на столі,
усі живі й мертві знову разом.


