Здається, що в грудні, спотикаючись та падаючи, йдеш по грудках, і грудкою стискається від холоду душа. А може, не від холоду, а від несправедливості, безнадії, зневіри та втрат…

У грудні розмазуєш по обличчю сльози, змішані зі снігом та брудом, який тебе накриває… Бо десь грудкою падає жменя української землі в могилу чийогось побратима, брата чи сина…

Місяць найтемніших ночей, коли здається, що світанок ніколи не настане…

Мабуть, тому, люди з давніх-давен намагаються його якось освітити та розмалювати святами. Щоб здовшити дні, та дати самим собі надію. Бо навіть, якщо спотикаєшся та падаєш, треба підніматися та йти.

Туди, де найдовша ніч зміниться світанком…

Туди, де земля відштовхнеться від чорної пітьми та почне обертатися швидше…

Де тихо навшпиньки прийде Святий вечір, і ми відчуємо, що зовсім не самотні у цій космічній безодні…

А потім іти до весни, коли грудки вирівняються під снігом, і покриє їх зелена трава та яскраві квіти…

Бо там, у синій високості Всесвіту є Хтось, у Чиїй волі зробити так, щоб з неба падали лише зірки…

Людмила Семенюк