Перший урок з літератури у новому навчальному році. Вчителька розпочала його своєрідною розповіддю: «Корабель терпить аварію. Одній подружній парі вдалося дістатися до рятувальної шлюпки, але, на їх нещастя, там було вільне лише одне місце. Чоловік сам забрався в човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим, як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу…»

Тут її розповідь перервалася.

«Як ви думаєте, – запитала вона учнів, що сиділи перед нею, – якою була ця фраза?»

Більшість учнів тут же негайно зреагували: «Я тебе ненавиджу!», «Якою ж я була сліпою!» тощо. Звучали й інші висловлювання в такому ж дусі.

Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, лише один хлопчик сидів і протягом усього цього часу мовчав.

– А ти як вважаєш, що вона сказала? – запитала вчителька, підійшовши до нього.

– Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!»

– Ти знаєш цю історію? – здивувалася вчителька.

– Ні, просто те ж саме, перед своєю смертю, моя мама сказала моєму батькові, – відповів учень.

Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто з дітей не помітив, як на її очі навернулися сльози.

– Вірно, – відповіла вона.

І продовжила: «Отже, судно пішло на дно. Чоловік дістався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, коли батька вже не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла його щоденник, в якому прочитала таке: «Коли ми поїхали в подорож, у неї вже був страшний діагноз. Жити їй залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану...»

Клас мовчав.

По дитячих очах було видно, наскільки глибоко їх зворушила ця історія, і що сьогодні вони вперше зрозуміли, що перше враження може бути оманливим.

Тому, ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхнево, адже багато чого про них ми можемо і не знати.